Як співає степова Україна – Анастасія Сорочан

Пригадується, як герой фільму відомого українського режисера Леоніда Бикова «В бій ідуть одні старики», уродженець безмежних південних українських степів, висловлюючи своє захоплення піснею, наголошує на винятковій мелодійності та протяжності пісні степової України. Героїня нашого нарису виросла в самому її серці – на Миколаївщині. Там вперше і прихилилась душею до рідного співу…

 

Коли співає Анастасія Сорочан, педагог Палацу творчості дітей та юнацтва м. Бровари, здається що її задушевним голосом промовляє сама Україна, її віковічні радості і печалі, невтілені надії і сподівання. Своїм співом, як весняним леготом, вона підносить душу слухача на неймовірну висоту буття. Хочеться жити і радіти життю, хочеться, аби цей спів звучав безкінечно, лікуючи від негараздів нашого непростого сьогодення.

Хто ж вона ця чарівниця пісні, де її родове коріння, хто її навчив так гарно співати, і чи треба цьому учитись? Ось які питання приходять мені на думку під час концертів, у яких бере участь Анастасія Сорочан.

Народилася Настуня у місті Києві, та, ще коли була маленькою, її мама, за збігом обставин, змушена була залишити столицю і виїхати на помешкання до своєї рідні у селище Березнегувате, що на Миколаївщині. Там, серед степових просторів, настояних на терпкому полині і запахучому чебреці, і минало дитинство співачки.

Прізвище Настуні дав тато, батьки якого живуть на Вінничині, у селі з дивною назвою – Кукули. Це – майже на кордоні з Молдовою. Тато – єдиний музикант у її роду, грає на баяні, хоча мама теж у шкільні роки співала у шкільному хорі. Очевидно, спів залишився для неї нездійсненною мрією, чи не тому і записала доню до музичної школи по класу вокалу.

Дивовижно, але, за словами Настуні, вона була не в захваті від такого маминого рішення, та, будучи слухняною і відповідальною дитиною, стала старанно навчатись. Пізніше, дуже жаліла, що мама не наполягла, аби вона ще й грала на скрипці, хоча був і такий варіант розвитку подій. Провчившись чотири роки, хотіла облишити науку співу, та знову послухалась мами і погодилась таки довчитись – «щоб був документ!», знай – десь знадобиться!

Ось таким нетрадиційним виявився початок співочої кар’єри нашої візаві. Та, як кажуть, смак до їжі приходить під час обіду… Підрісши, Настуня заспівала з подругами по музичній школі у пісенному тріо «Малинка». Якось на районному огляді її спів помітив керівник вокальної студії «Камертон» місцевого Будинку культури. Він і вивів її на сцену у сольних партіях.

Співала вона тоді пісні із репертуару відомих сучасних композиторів: «А сорочка мамина», «Я бажаю вам добра», «Карпати», «Україна – це ми», «Герої не вмирають» та інші. Та так розспівалась, що на обласному конкурсі «Перші ластівки» посіла І місце. Звісно, це вселило в неї нові сили, і вона, поряд із музичною школою, стала відвідувати ще й гурток «Струни серця» у районному Будинку дитячої творчості. Ось тут уже талановитий педагог Іванна Климчук відкрила, як зізнається Настуня, її для самої себе: дівчина так розвинула свої вокальні дані, що під час співу відключали мікрофони.

Співоча доріжка привела її до Київського національного університету культури і мистецтв на факультет музичного мистецтва. Паралельно з навчанням дівчина удосконалювала свої здібності в українському народному хорі імені Станіслава Павлюченка, в репертуарі якого багато відомих народних пісенних перлин в обробці А. Авдієвського, Є. Станковича, С. Павлюченка, В. Самофалова. 

До ПТДЮ Анастасія Сорочан потрапила випадково, виконувала обов’язки завідувачки організаційно-масовим відділом, нині працює акомпаніатором. З перших же днів і адміністрація закладу, і педагогічний колектив перейнялись до неї не тільки повагою, а й любов’ю за її непересічні таланти. Адже, окрім того, що Настуня – блискуча вокалістка, вона ще й чудова ведуча і характерна артистка – добре справляється з будь-якими мізансценами під час концертів.   

Треба зауважити, що в Палаці нині працює ціле гроно обдарованих педагогів вокального напрямку, та на їх фоні Настуня не загубилася, а має своє неповторне обличчя. Їй під силу будь-яке завдання. Скажімо, надовго усім запам’яталася жартівлива пісенна композиція «Ой як вирили котлован», автор – художній керівник закладу Ольга Микитюк, яку вона заспівала з колегами для будівельників Палацу, а також її гра та вокал у виставі «Вечорі на хуторі…» за мотивами повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом». Особливо молода співачка вразила глядачів у жартівливому водевілі, поставленому педагогами закладу за оперою Джузеппе Верді «Травіата», де вона зіграла роль Віолетти,  заспівавши оперним голосом (та ще й як!), начебто, тільки цим і займається постійно у своєму житті. Та глядач, звісно, завжди чекає від неї такої пісні, де вона  виглядає найорганічніше.

І такі пісні у Настуні є. Улюблені її пісенні народні твори: «Туман яром», «Ой у вишневому саду», «Ой як орали хлопці на льон», «Подоляночка»… Полюбляє молода співачка і сучасну естрадну пісню: «Україна – вишиванка», «Моя Україно», «Три зорі», вдаються їй і твори на кшталт «Бери своє і йди» із репертуару українського гурту «Антитіла». З потужним співочим діапазоном та артистичними можливостями їй, по суті, вдаються будь які вокальні напрямки. Та особливо неповторно і велично вона виконує пісні зимового обрядового циклу – колядки, щедрівки, а ще – веснянки, які звучать із її вуст цілком автентично…

Вчергове перебуваю на концерті в Палаці творчості дітей та юнацтва міста Бровари. Валентиною Павлученко, директором закладу, педагогічний процес будується таким чином, що в освітньо-культурних дійствах часто бувають вкраплення і виступів педагогів. Це і гарний приклад для дітей, і можливість керівникам колективів удосконалювати свої професійні навички та підверджувати  своє педагогічне реноме.

Ось оголошують номер Анастасії Сорочан. Глядачі, здається, завмерли очікуючи на вихід улюбленої артистки… І полився притихлою залою задушевний український спів: він то відлунюється, як спів іволги у зеленому листі весняного лісу, то бринить жайворонковими розливами під самими небесами безкінечних пшеничних степів, то лягає на серце розбурханими споминами про найдорожчі миті життя.

Поряд зі мною сидить ще зовсім молода жінка, бабуся якоїсь вихованки, яка виконує у цей вечір роль батьків дитини. Змахує хустинкою сльозу.  Я, теж безмежно зворушений співом, беру її легенько за лікоть, намагаючись підтримати у цю хвилюючу мить. А жінка мені довірливо шепоче: «Знаєте, коли чую такий талановитий спів, нічого з собою не можу вдіяти… Тоді відчуваю усю красу життя…».

На знак згоди, я киваю головою і за якусь хвилину ми гаряче аплодуємо молодій співачці. Моя душа – теж по вінця переповнена піснею, наче відірвана від землі – від усіх проблем, турбот, і мої очі зволожуються від зрадливиці-сльози. Хочеться жити і радіти життю, хочеться вірити у найкращі людські поривання…

Коли ця стаття була вже підготовлена до друку, двадцятирічній Настуні Сорочан усміхнулася справжня удача, яка для неї може стати доленосною у подальшому житті: вона пройшла конкурсний відбір і стала студенткою омріяної вокально-хорової студії при Національному заслуженому академічному українському народному хорі України імені Г.Г. Верьовки. Відрадно те, що молода співачка не залишає назовсім ПТДЮ і буде брати посильну участь у його творчій діяльності.

Дякуємо тобі, талановита співачко, за невимовно красивий і натхненний спів і зичимо великої пісенної дороги!